“Це люди, з якими я стояв на барикадах по 18 годин.
Це люди, з якими я ходив у розвідку.
Це люди, які воювали зі мною за правду.
Це люди, яких я рятував, і які мене рятували…”

– Сашко

“Думаю, для багатьох ці думки, відчуття будуть співзвучними… Так багато і так мало вас було, тих простих людей, які просто розносили молоко, просто передавали камені розібраної бруківки, нарізали бутерброди, носили продукти, або навіть просто їхали туди і стояли, долаючи свій страх у важкі дні бою за Майдан. Але насправді, ви не “просто” – ви кожен зробили свій маленький подвиг, і ви всі створювали історію”.

“Я буду пам’ятати цей день до кінця життя… Я буду пам’ятати ухання гранат, що розриваються під Консерваторією…”

– Ігнат

“Я буду пам’ятати хлопчика, який зайшов в автобус. Хлопчика з прекрасним чистим обличчям. І величезним похідним рюкзаком. З кишеньки якого стирчала парасолька. Який бреше мамі по телефону, що він тільки до головної площі і відразу назад. Так-так, тільки до площі, а парасолька так… ну, подумаєш, парасолька… в безсніжному лютому… зате з водометом у горил на Інститутській… Щоразу, згадуючи цю парасольку, я плачу…”

– Любов Чуйко

“Я назавжди запам’ятаю запах страху, який не змивався ані милом, ані шампунем, ані ними обома разом. Я вже стерла на собі всю шкіру, а він все не змивався і не змивався…”

“Цей день назавжди стане днем, в який мені не вдалося зберегти обличчя… Просуваючись все ближче до передової, я голосно, негарно і абсолютно чи то по-бабські, чи то по-звіриному вила. Це було дуже некрасиво і соромно… Але я прощаю собі цю втрату. Не пробачила б, якщо б утримуючи покерфейс, звідти втекла. Але я йшла. Йшла і вила. Вила, але йшла. Туди, де було потрібно те, що у мене було…”

– Любов Чуйко

“Я прошу продавщицю нарізати мені велику палицю ковбаси і великий шматок сиру, і думаю про те, що вона зараз почне лаятися. Але продавщиця зі словами: “Нічого-нічого, звичайно, я все зараз зроблю”, – акуратно нарізає продукти, крадькома зітхаючи і змахуючи сльози. Вона розуміє, куди і навіщо я збираюся. Мені здається, що коли я відвернуся, вона перехрестить мене вслід… Війна – це дуже страшно. Але не так, як я думала.”

– Любов Чуйко

“На крові тих, що впали на полі бою, що замучені по тюрмах і таборах, виросла безсмертна легенда воюючої поневоленої нації, що вогненним смолоскипом горить у серцях і думах народу, й освічує шлях у майбутнє. Хай же вічна буде слава полеглим героям, що поклали своє життя на жертовник нації”.

На день найжорсткішого протистояння на Грушевського, 19 січня, коли активісти кидали у силовиків “коктейлями Молотова”, а ті розганяли їх водометом та світлошумовими гранатами, дзвінко грала труба. Музикант виводив то гімн України, то “Стрічка, за стрічкою!”, а його слухали тисячі людей. Це був легендарний “трубач Майдану” харків’янин Костянтин Олійник.

“Ці люди захищали свої переконання, долаючи страх і біль тижнями, ночуючи в наметах в 20-градусні морози. Їм було дуже нелегко “стояти” всю зиму “плечем до плеча”, не здригнувшись перед труднощами і погрозами. А деякі з них заплатили непомірно дорогу ціну – власні життя… Це були чиїсь сини, чоловіки, батьки, брати, кохані… Але вони віддали свої життя не безслідно… Такі подвиги завжди залишають глибокий слід в Історії і дають урок для нащадків. Герої не вмирають!”

– Тетяна Алєксандрова

“Вдень на Майдані було спокійно. Активісти готувалися до можливого штурму силовиків: до центра Києва принесли кілька десятків пляшок, дівчата розливали в них коктейль Молотова. Діти, тим часом, збирали розкидану бруківку. Чоловіки зміцнювали барикади…”

– Григорій Салай

“Гідний поваги не той, хто просто фіксує події, та не той, хто їх критикує, гідний поваги той, хто виходить на арену, чиє обличчя в поту і крові, хто намагається з усіх сил, хто помиляється, промахується, та не раз, тому що у будь-якій справі бувають помилки і промахи. Гідний поваги той, хто діє, здійснює вчинки, знає, що таке істинний ентузіазм, віддає себе цілком гідній справі, хто пізнає, якщо пощастить, прекрасне відчуття перемоги, а якщо програє, то у відчайдушній боротьбі. І душа його ніколи не встане в ряд з холодними і байдужими душами тих, кому не відомі ні перемоги, ні поразки”.

– Теодор Рузвельт

“Що я залишу своїм дітям? Ми-то знаємо, чого варта вся ця матеріальна мішура. Ми залишаємо після себе країну, ми залишаємо землю, з якої вийшли і куди повернулися. Ми залишаємо характер, волю, своє розуміння, що є добро і що є зло, що є істинне щастя. Але найголовніше, чому нас будуть згадувати – це не наші слова і не наші надії. Це наші вчинки”.

– Юрій

“Завдяки самовідданим жінкам, Майдан зігрітий, нагодований і оточений майже материнською турботою. Тисячі українок – від юних дівчат до сивочолих бабусь – готують і приносять їжу, розносять чай і бутерброди, допомагають з дровами і організацією побуту, дарують тепло і підтримку, а сестри-медики відважно виходять на передову, щоб надати першу допомогу пораненим”.

“20-го лютого снайпери почали розстріл беззбройних людей на вулиці Інститутській. Майданівці не кидали своїх, але вбивці били по тих, хто намагався витягнути поранених. І коли загинули чоловіки, на допомогу пораненим прийшла жінка без каски, без щита і без бронежилета, з розпущеним волоссям. Її не захищало нічого. Нічого, крім беззавітноі мужності, любові до людей, почуття обов’язку, і Божого провидіння. Це була Марія Матвіїв, медична сестра “швидкої допомоги” зі Львова”.

“Мені хочеться цілувати цю чорну землю, а не фотографувати її… Моє прощання з життям, яке не повернути, буде довгим… Дуже… Я знаю, потрібно виплакатися і виспатися… І я знаю, що все буде добре. Точно знаю. З самого першого дня, коли прийшла сюди в листопаді… Здається, пройшло сто життів з того ранку… Просто сьогодні якось особливо важко…”

– Анастасія Савицька

“Борітеся — поборете!
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!”

– Тарас Шевченко

“Перший загиблий на Майдані Сергій Нігоян казав: “Може, я і наївний. Але я вважаю, що зло не має перемагати”. Сергій загинув вранці. Він отримав три вогнепальні поранення: в голову, в шию і в груди. Його розстріляли свинцевою картеччю… Він був єдиною дитиною в сім’ї…”

“Мені ж сказали, що я буду бачити пораненим оком, але погано. Зараз бачу навколо туман, а посередині фіолетова пляма. З лікарні поранених забирала міліція… Я попросив щоб посадили мене у поїзд на Кам’янець-Подільський. Там провів кілька днів у лікарні, а вже 1 березня з заклеєним оком повернувся назад на Майдан”.

– Іван Юрко

“Ми двічі наступали, двічі відступали. У підсумку довелося здати позиції. Наскільки я знаю, з будівлі не встигли евакуюватися люди. Вони заблокувалися в одній кімнаті. До цих пір цих людей  не знайшли ні серед живих, ні серед мертвих. Напевно, їх просто “зачистили”.

“32-річний чоловік скаржиться, що після контузії думки плутаються, іноді забуваються числа і події. У лікарні лежить з опіками внутрішніх органів і астмою. “Вона, швидше за все, залишиться зі мною на все життя, – розповідає Віталій. – Кажуть, кидали якийсь порошок, який не тушився водою. Випробували на нас невідомі хімічні засоби…”

“Ми не екстремісти або радикали. Якщо ви так говорите, то ви жодного разу не були на Майдані і не маєте поняття про те, що тут відбувається. Ми, народ, стоїмо тут за святу для нас свободу. Вічна пам’ять нашим загиблим Героям! Слава Україні!”

– Людмила Ков

“Ми вистояли в цю ніч… Люди, яким нічого втрачати, крім життя. І ми стояли, ми боялися, але ми не тікали, бо розуміли – побіжимо, втратимо все…”

“Було страшно, але думав, що не поважатимеш себе, якщо цей страх не перебореш. Коли матимеш дітей, вони запитають: “Де ти був, тато?”, а що їм скажеш, що сховався?”

– Павло Дьокін

“А який кайф, коли з тобою поруч їсть гречку з пластикової тарілки народний депутат! Або коли зупиняється дорогезна BMW, з неї виходить стильно одягнута жінка, відкриває багажник, дістає шини й на височенних підборах несе їх на барикади! Ми вистояли ще й тому, що була дивовижна підтримка киян”.

– Ольга Нечитайло

“Розумієте, це був шматочок тієї України, якої ми всі прагнули. Росіянам цього ніяк не зрозуміти: як це, коли привозять ящик пива на Майдан, чоловіки виливають його на землю і заливають у порожні пляшки коктейлі Молотова”.

– Ольга Нечитайло

“Дивовижна річ: холодно було надзвичайно, але ми чомусь не мерзли. Відкритий вогонь палаючих бочок і чай – весь порятунок”.

– Ольга Нечитайло

“Мене питають: для чого ми туди бігли, якщо бачили, що там вбивають? Я скажу для чого. Ми не хотіли бігти туди, ми боялись. Але коли бачили, що наші брати, ті з ким ми тримали оборону останніми днями, гинуть і кричать про допомогу, ми не могли їх кинути. Я називаю їх братами, хоч майже нікого не знав. Майже ні в кого з нас не було амуніції, щити були дерев’яні у декого, але в той момент про це не думалось”.

“Таке враження було, що Ваню розстріляли просто чергою. Стріляли бронебійними, зі сталевими наконечниками – від таких ніякий бронежилет не врятує. Навіть не знаю, чи були у хлопців бронежилети. На передову вони пішли вдвох. Вранці зустрів їх – сказали, що ввечері повернуться. Не повернулися. У Володі ми були на похороні. А до Вані не поїхав, нам заборонили, щоб нас самих звідти, з Донецької області, вантажем 200 не привезли. Поїхали тільки дівчата волонтери”.

“Не знаю, чому в 45-мільйонній Україні, де більше половини населення жінки, Бог вибрав мою маму. Напевно, стільки чоловіків загинуло, що Бог вирішив: повинна бути хоч одна жінка, щоб наглядати за ними. І вибрав нашу маму, бо вона була найкращою”.

“В голові досі лунають постріли, перед очима на все життя закарбувалися моменти, коли бачив, як падають ті, хто ще секунду тому біг з тобою поруч. Пам’ятаю, як тримав щит, вже простріляний і кудись біг. Пам’ятаю, старався прикрити поранених і медиків вже не щитом, а собою, розуміючи, що куля проб’є щит…”

“Було страшно не за себе, а за батьків. Постійно крутилися слова матері в голові: “Повернися живий!” І чекаючи смерті, думав: “Прости, мамо, інакше не можу…”

“Коли мене назвали бандерівцем, я вже й не здивувався, і навіть не образився, як раніше… Якщо слова Свобода і Бандера для вас синоніми, що ще говорити?! Тоді я, напевно, бандерівець… Ось… на старості років настала лиха година!”

“Добре, що на Майдані не було зброї, бо інакше нас би і справді вважали терористами. Адже був же план повної зачистки Майдану, якби ми почали відстрілюватися зі зброї, нас би просто задавили технікою, не вижив би там ніхто, і нікого б не знайшли”.

“В той момент переважно стріляли гумовими кулями – боляче, але терпимо. Незадовго до того мені одна бабуся подарувала шкіряну жилетку з овчини. Ця жилетка ще її батька рятувала. Вона принесла, каже: “На, синку, тобі. Дід вижив у ній”.
Я цю жилетку не знімав – гумові кулі її не брали. А зверху – був мотоциклетний шолом. Вовка, покійний, з Обухова привіз. За два дні на мені два шолома розбили. “Беркут” наступав. Горіли вогнища…”

“Тяжкопоранених ми відтягували ближче до житлових будинків, ховали в підвалах та під’їздах. Багатьох забирали в квартири мешканці. На одній вулиці бійців самооборони забрала до себе одна бабуся. Тільки завдяки цьому вони вціліли… Іноді ми просто закривали поранених собою, чомусь медиків в той день не били. Дуже “важких” на ношах відносили до карет швидкої допомоги”.